Гран-прі Монако 1996: Гонка на виживання, або найменш чисельний фініш в історії Формули-1
Однією з особливостей більшості вуличних трас, а особливо – Монте-Карло, є неймовірна близькість стін, через що навіть невелика помилка пілота може призвести до розбитого боліда. І регулярно кілька гонщиків закінчують заїзд достроково з власної вини.
Але навіть попри те, що статистика минулих років привчила глядачів до частих сходів з дистанції, особливе місце в літописі автоспорту посідає Гран-прі Монако 1996 року – гонка, фініш якої став найменш чисельним в історії Формули-1.
Перед стартом
Домінантною силою сезону 1996 року була команда Вільямс. Новий болід, створений за участю Едріана Ньюї, перебував у власній лізі, а основними претендентами на титул були два напарники – Деймон Гілл, який "дочекався" свого шансу, а також чинний чемпіон американської серії CART Жак Вільньов, який проводив свій перший сезон у Формулі-1.
Єдиним, хто хоч якось намагався "діяти на нерви" двом лідерам турнірної таблиці, був Міхаель Шумахер, який щойно перейшов до Феррарі, і швидкість його боліда залишала бажати кращого. Однак саме до траси в Монте-Карло німець зумів краще за інших знайти підхід і несподівано опинився на поул-позиції.
З огляду на те, що на вузьких вулицях князівства неймовірно складно обганяти, перше місце на старті означає неймовірно високі шанси на перемогу, а пілотів на стартових позиціях нижче третьої зазвичай взагалі не сприймають серйозно. Але ми ж запам'ятаємо, що француз Олів'є Паніс, який виступав за команду Ліж'є, починав заїзд 14-м.
Інші значущі стартові позиції: Деймон Гілл – 2, Девід Култхард – 5, Жак Вільньов – 10, Джонні Герберт – 13.
Мокрий старт
У минулі часи перед стартом гонки проходила тренувальна сесія "варм-ап", назва якої походить від англійського слова warm – "теплий". Але на Гран-прі Монако 1996 року їх було відразу дві – через дощ, що почався, командам дозволили переналаштувати боліди під мокрий асфальт.
У процесі додаткової підготовки пілот "Макларена" Девід Култхард почав відчувати проблеми з візором (прозора деталь, що захищає очі гонщика), який сильно запотівав. З цієї причини на старт основного заїзду шотландець вийшов у запасному шоломі Міхаеля Шумахера.
Хоча до моменту, коли згасли вогні світлофора, опади вже припинилися, на асфальті залишалося багато води. І вже після першого кола з 22 машин у боротьбі залишилося лише 16.
Серед шести, хто зійшов з дистанції, був і майбутній "Червоний Барон". Буквально через кілька поворотів зникли всі надії на першу перемогу Шумі за кермом Феррарі. Цьому можна було б знайти виправдання, але німець просто помилився і зачепив стіну.
Слід зазначити й достроковий фініш Йоса Ферстаппена – нідерландець був єдиним гонщиком, який ризикнув встановити колеса для сухої погоди. Його Arrow не був конкурентоспроможною машиною, але, з огляду на подальші події, цілком можливо, що батько Макса втратив шанс на найкращу гонку у своїй кар'єрі.
До них приєдналися Рубенс Баррікелло, Педру Ламі та Джанкарло Фізікелла, а Андреа Монтерміні взагалі не стартував – італієць розбив машину ще на розігрівальному колі.
"Потяг" імені Едді Ірвайна
Незабаром гонку завершили Рікарду Россет, Укіо Катаяма та Педру Дініс. Якби в сучасній Формулі-1 на трасі вже явно з'явилася машина безпеки, то боротьба тривала б далі. А подальша ситуація на трасі, що поступово висихала, більш-менш стабілізувалася.
Деймон Гілл почав поступово відриватися від усього пелотону. Два гонщики Бенеттон – Жан Алезі та Герхард Бергер – впевнено почувалися на другій та третій позиціях. А четвертим їхав Едді Ірвайн, який не мав особливо високого темпу, але при цьому спокійно утримував позаду себе всіх інших, створивши так званий "потяг".
На десятому колі Бергер заїхав у бокси. Спочатку склалося враження, що австрієць поїхав на ранню дозаправку, але виявилося, що на його машині зламалася коробка передач. І цей схід перемістив Ірвайна на третю позицію.
Тим часом Хайнц-Харальд Френтцен, який їхав за ним, відчайдушно намагався вирватися вперед, атакуючи буквально в кожному повороті. Але на легендарній вузькій трасі вкрай складно знайти місце для нормальної атаки. І врешті-решт німець зламав своє переднє антикрило, через що відкотився вниз.
А ось хто дійсно зумів здійснити подвиг, причому не один, вийшовши вперед у боротьбі, – так це Олів'є Паніс. Його "жертвами" стали Мартін Брандл, Міка Хаккінен і Джонні Херберт.
Хвиля піт-стопів
На трасі, де вкрай складно обганяти, традиційно величезний вплив має стратегія – саме піт-стоп стає основним "інструментом" для зміни позицій. А на трасі, що підсихає, ще й стає важливо вчасно перейти на "сліки" – шини для сухої погоди.
Після всіх своїх пригод із поломкою антикрила сам Френтцен уже безнадійно відставав від решти. Ось тільки його темп на "гладких" шинах дав усім чіткий сигнал: "Час". І першими в бокси заїхали Ірвайн, Паніс та Мартін Брандл.
У підсумку Едді зберіг свою позицію попереду групи переслідувачів, чим продовжив "дратувати" суперників, а Олів'є – відіграв одразу три позиції. Гонщики опинилися на третьому та четвертому місцях відповідно.
Не варто забувати й про те, що перехід на "сліки" – це завжди ризик, з огляду на те, що навіть якщо основна траєкторія й суха, на асфальті все ще залишається чимало води. Жертвою цього явища став Брандл – британець послизнувся й розбив свою машину. У гонці залишилося 11 машин.
Олів'є Паніс проти Едді Ірвіна
Як правило, у подібних ситуаціях команди-середняки починають поступово втрачати позиції, завойовані на мокрій трасі. Але того дня відбувалося все навпаки – Паніс помчав у темпі Гілла і дуже швидко наздогнав Ірвайна. А різниця в їхній швидкості була настільки великою, що маршали в якийсь момент помилково вивісили синій прапор.
Звісно, ірландець і не збирався реагувати на цей сигнал. Однак це не завадило французу піти в "чесну" атаку – він не просто здійснив обгін, а ще й завіз суперника в стіну.
Можливо, в наші дні за такий маневр він і отримав би штраф, але тоді судді були набагато лояльніші до жорсткої боротьби.
Едді все ж зміг продовжити рух, але йому довелося заїхати на піт-стоп для ремонту, після якого він знову опинився перед Олів'є. Однак їх уже розділяли два кола, і цього разу рішення команди пропустити машину позаду було цілком виправданим.
Трійка лідерів 36-го кола: Гілл, Алезі, Паніс
Мотори та прокляття
Здавалося б, дощова погода – це ідеальні умови для відведення зайвого тепла від двигунів. Але при цьому у Формулі-1 існує якась дивна традиція – обов'язково має знайтися хоча б одна машина, у якої на вологому асфальті згорить двигун.
Цього разу це був не просто якийсь випадковий болід, а той, що з гігантським відривом лідирував у гонці. На 41-му колі зруйнувалися мрії Деймона Гілла про перемогу в Монако.
А залишена британцем масляна пляма дивом не зіпсувала блискучу гонку Паніса – француз, що послизнувся, все-таки зміг уникнути травм.
Перша позиція перейшла до Жана Алезі. І наступні 19 кіл він вже їхав, мріючи про другу перемогу у своїй кар'єрі. Його переваги вистачило навіть для того, щоб зробити ще один піт-стоп і залишитися попереду.
Але у випадку з Алезі ніколи не можна було бути впевненим у успіху до останнього метра дистанції, тому що рівень його "щастя" був приблизно таким самим, як у Найджела Менселла. І наприкінці 60-го кола Бенеттон знову заїхав у бокси – цього разу Жан завершив гонку достроково через поломку підвіски.
Таким чином, після самовилучення ще двох фаворитів заїзду Олів'є Паніс, який стартував 14-м, вирвався в лідери Гран-прі Монако. У гонці залишалося ще дев'ять машин.
Кругове божевілля
Зіткнення, що відбуваються між пілотами, які перебувають на різних колах, – це нечасте, але завжди особливо прикре збіг обставин, що викликає особливе невдоволення представників топ-команд.
Лука Бадоер – гонщик, який згодом встановив антирекорд за найтривалішу кар'єру без жодного очка, – раз у раз протягом усієї гонки намагався вчасно з'їжджати з траси. Але в нескінченній кількості повторень однієї й тієї ж дії він все ж допустив помилку, яка призвела до зіткнення з Жаком Вільневом і обопільного сходу.
Здавалося б, на цьому "екшен" вже мав би закінчитися. Але статистика має дивний емпіричний закон парності випадків – коли рідкісна подія незабаром повторюється знову. І всього через чотири кола "витівку" влаштував Едді Ірвін.
Спочатку ірландець просто помилився, і його розвернуло. Коли ж він намагався відновити гонку, у нього, не встигнувши зреагувати, врізалися відразу два гонщики – два Міки: Міка Сало та Міка Хаккінен.
Для всіх трьох учасників інцидент закінчився сходом. Втім, обох уродженців Вантаа було класифіковано, оскільки вони подолали 90% дистанції. А в гонці залишилося четверо.
Фініш для трьох
Хоча спочатку Гран-прі Монако було розраховано на 78 кіл, двогодинний ліміт гонки закінчився після 75-го – після нього й було оголошено фініш. Переможцем став Олів'є Паніс, який стартував з 14-ї позиції.
Другим фінішував Девід Култхард – у тому самому шоломі Шумахера, а третім став Джонні Херберт.
Що ж стосується четвертого учасника перегонів – "багатостраждального" Хайнца-Харальда Френтцена, то, зрозумівши, що його позицію вже ніхто не відбере, німець просто достроково звернув на піт-лейн, проїхавши лише 74 кола.
Таким чином, лише три людини побачили картатий прапор, встановивши тим самим своєрідний антирекорд (або без "анти") в історії "королеви автоспорту".
Одна перемога для французів
Це був однозначно найкращий день у кар'єрі Олів'є Паніса. Він назавжди вписав своє ім'я до списку переможців Гран-прі Формули-1, приєднавшись до "еліти" – тих, кому вдалося піднятися на вершину подіуму.
Але вся значущість того моменту стала по-справжньому відчутною лише майже через чверть століття – і не тільки для одного гонщика, а й для всієї країни. Хоча у Франції було чимало перспективних пілотів, яких на ранніх етапах кар'єри раз у раз порівнювали з легендарним "Професором" Аленом Простом, наступного успіху свого представника країні довелося чекати 24 роки.
Зараз статистика виглядає ще більш безжальною: останні чотири французи, яким все ж вдалося досягти бажаного успіху, мають лише по одній перемозі за кар'єру: Жан Алезі (Канада-1995), Олів'є Паніс (Монако-1996), П'єр Гаслі (Італія-2020) та Естебан Окон (Угорщина-2021). Втім, останні двоє все ще продовжують виступати і, всупереч очікуванням, ситуація ще може змінитися.
Час покаже, що буде далі. Точно можна сказати лише одне: Гран-прі Монако 1996 – це гонка, яка увійшла в історію "королівських автоперегонів".