Володимир Голубничий: потрапив у легку атлетику з лижного спорту та став легендою ходьби
Цьогоріч виповниться 90 років з дня народження Володимира Голубничого, легендарного українського легкоатлета, дворазового олімпійського чемпіона зі спортивної ходьби.
Немає впевненості, що цю дату відзначатимуть гідним чином. Адже рідному місту чемпіона Суми, що стало прифронтовим, наразі не до святкувань. А на загальнонаціональному рівні Володимир Голубничий не мав такої гучної слави, як, скажімо, Валерій Борзов чи Сергій Бубка – хоча його досягнення стоять на тому ж рівні. Що поробиш – його дисципліна, ходьба на 20 км, є не надто видовищною та досить нудною: півтори години ходьби – це ж не яскравий спринт чи ефектний стрибок. Та й жив легендарний атлет все життя у периферійних Сумах, де народився й помер, тому великої медійності не отримав.
Олександр Колчинський: виграв дві Олімпіади, любив жінок та відсидів два роки у в’язниці
Згадати Володимира Голубничого ніколи не зайве та завжди цікаво.
Ходьба на лижах та ходьба на ногах
Володимир Голубничий народився 2 червня 1936 року в Сумах. Його дитинство припало на воєнні та післявоєнні роки. Він, як і всі діти того часу, швидко дорослішав. Вже у свої 9-10 років він дуже багато працював на городі, знав столярну та слюсарну справу. А у вільний від роботи та школи час грав у футбол, який в Сумах тоді був єдиним видом спортивного дозвілля.
На любов хлопця до спорту значно вплинуло те, що його батьки також не були до нього байдужими. Його мати, вихователька дитячого садку, займалася бігом та гімнастикою та намагалась і своїм дітям привити любов до спорту. Батько Голубничого, котрий працював бухгалтером, мав хороші фізичні дані, і протягом усього життя також займався фізкультурою.
У п'ятому класі Володя разом зі своїм другом Едиком Третяковим, який вирізнявся серед інших хлопців силою і спритністю, записались в секцію легкої атлетики до тренера Василя Полякова. Небагато походили й кинули. Потім обидва захопились лижами. У лижній секції займались в основному дорослі. Володі з Едиком на тренуваннях доводилось нелегко, не могли наздогнати під час кросів своїх старших товаришів. Коли ж тренер Геннадій Колчин помічав, що бігти у хлопців не було сили, він дозволяв переходити їм на спортивну ходьбу. Так, опосередковано, і відбулось знайомство з видом спорту, якому він присвятив своє життя.
А потім стався випадок, який різко вплинув на його спортивну долю. Незадовго до закінчення сьомого класу хлопчина разом з друзями прийшов повболівати за команду своєї школи на міські легкоатлетичні змагання. Першість підходила до кінця, але запитання про те, яка із шкільних команд переможе, залишалось відкритим. У команді школи брав участь його друг Едик. Другий учасник зі спортивної ходьби захворів, і Едик вмовив друга виступити разом з ним. Хлопці домовились по черзі лідирувати, щоб було легше. На трибунах відбувалося щось неймовірне. Володя, який вперше вийшов на старт спортивної ходьби, йшов нога в ногу з Едиком, який досі не знав суперників у цьому виді спорту. Друзі прийшли до фінішу одночасно і разом розірвали стрічку. Аналогічну тактику вони застосували і на обласній першості. Випадково винайдений хлопцями тактичний варіант став бойовою тактикою Голубничого у його спортивній кар'єрі.
За рік Володя виконав норму першого спортивного розряду з лиж – великий успіх для семикласника. Після закінчення восьмирічки Голубничий працював на машинобудівному заводі ім. Фрунзе. Якось на міських лижних змаганнях серед дорослих він виграв у тренера зі спортивної ходьби Василя Полякова. Тоді це було звичайною практикою: взимку займались лижами, влітку – ходьбою, влітку грали у футбол, взимку – у хокей. Після того, як Володя посів третє місце на першості області серед дорослих, Поляков запропонував йому спеціалізуватися у спортивній ходьбі. Конче був потрібен учасник для юнацького чемпіонату України.
Особливого бажання займатися ходьбою в Голубничого не було. Але Поляков добре його підготував, і 17-річний хлопець на першості УРСР виграв дві дистанції. А за місяць поїхав на дорослий чемпіонат, де також здобув перемогу. А коли Голубничий вступив до школи тренерів у Києві, завкафедрою сказав, що він їм потрібен не як лижник, а як ходок. До того ж, до тієї школи вступив Василь Поляков, який став навчатися з Голубничим в одній групі та продовжив його тренувати.
Від концтаборів до золота Хельсінкі-1952: історія першого українського олімпійського чемпіона з боротьби
Володимир встановив ряд рекордів України на різних дистанціях. А через два роки на змаганнях в Києві став світовим рекордсменом в ходьбі на 20 км. Тоді, в 1955 році, його результат 1:30:36 вважався видатним, тим більше, що показав його 19-річний юнак.
Блискуча кар'єра могла обірватися на самому початку. У 1956 році у Володимира почались проблеми з печінкою. Їх спричинило погане харчування та постійне відчуття голоду, яке супроводжувало роки навчання у школі тренерів. Він згадував, що мешкав у гуртожитку на вулиці Великій Китаївській, де поруч був маргариновий завод. Там студенти-спортсмени підробляли вантажниками. Споживання маргарину на тлі великих спортивних навантажень вдарило по печінці атлета…
Лікарі категорично забороняли йому взагалі будь-які фізичні навантаження і прогнозували, що єдиним видом спорту, яким він може займатися, можуть стати тільки шахи. Але хлопець не зламався й не здався. Його надихнула книга Бориса Раєвського "Тільки вперед" про плавця Леоніда Мешкова, який після важкого поранення на війні зміг стати видатним спортсменом та тренером. Володимир повернувся до Сумів, де його обстежив добрий професор, який дав спортсменові поради щодо харчування та режиму тренувань.
Згодом Голубничий відзначав, що тоді життя дало йому добрий урок: від нього відвернулись "прилипали", а поруч залишились справжні друзі. Велика настирність і сила волі повернула нашого героя до спорту. Через три роки, після серйозного лікування, він знову почав тренуватися та виступати за товариство "Спартак". Результати прийшли швидко.
У другому матчі СРСР – США з легкої атлетики в Філадельфії (липень 1958) Володимир Голубничий виграв змагання з ходьби на 20 км (1:38.20,2). Це була перша серйозна перемога, яка стала результатом наполегливих тренувань.
15 липня 1959 року на змаганнях у Москві Володимир вдруге встановив світовий рекорд (1:27:04), побивши досягнення олімпійського чемпіона Мельбурна-1956 Леоніда Спіріна.
П'ять Олімпіад, чотири медалі
У липні 1960 року Володимир Голубничий вперше виграв чемпіонат СРСР та увійшов до складу олімпійської збірної СРСР на Ігри у Римі.
2 вересня 1960 року 24-річний дебютант виборов золото (1:34:07.2), вигравши в австралійця Ноеля Фрімена (1:34:16.4) лише двадцять метрів на фініші. Перемога відбулась завдяки раціональному розподілу сил на дистанції в умовах неймовірної спеки.
"Перед Іграми у Римі отримав травму, – згадував Володимир Степанович. – У дощ балувалися з хлопцями, кидали гирю, як диск, хто далі. Гиря була мокра, зірвалася з рук – і по коліну!.. Мене тоді підняла на ноги відомий спортивний лікар Зоя Миронова. На Олімпіаду я їхав з однією думкою: "Господи, як би так виступити, щоб не сильно лаяли" Під час Ігор у Римі стояла нестерпна спека. Може, це мене й урятувало, бо суперники одразу взяли темп, наковталися гарячого повітря. А я не поспішав, зібрався з силами та на другій половині дистанції став лідером. Виграв!"
За цей успіх спортсмена нагородили Орденом Трудового Червоного Прапору та присвоїли йому звання Заслужений майстер спорту.
У 1962 році на 7-му чемпіонаті Європи в Белграді Голубничий здобув бронзу (1:36.37,6). Його випередили Кен Меттьюз (Велика Британія) та Ганс-Георг Райман (Об'єднана німецька команда).
На чемпіонатах СРСР 1962 та 1963 років Володимир брав срібло, а в олімпійському 1964 році, як і перед Іграми в Римі, став чемпіоном (серпень 1964, Київ).
15 жовтня 1964 року Голубничий пройшов дистанцію на олімпійському турнірі в Токіо. Бронзова медаль дісталася йому дуже важкими зусиллями. Під час змагання він навіть упав від виснаження, був майже останнім на доріжці, але знайшов в собі сили здолати своє недомагання і прийти на фініш третім (1:31:59.4).
Тоді чемпіоном став Кен Меттьюз (1:29:34.0), а друге місце посів Дітер Лінднер з Об'єднаної німецької команди (1:31:13.2). Цікаво, що за спиною Голубничого знову опинився той самий австралієць Ноель Фрімен, якого українець випередив у Римі-1960.
1966 року в Будапешті відбувся 8-й чемпіонат Європи, де Голубничий здобув срібло (1:30.06,0). Його обійшов Дітер Лінднер, а бронзу виборов киянин Микола Смага, який за два роки допоміг Володимиру вдруге стати олімпійським чемпіоном.
І знову напередодні наступної Олімпіади, Мехіко-1968, Голубничий виграв чемпіонат СРСР (серпень 1968, Севан).
14 жовтня 1968 року в Мехіко українець вийшов на старт олімпійської гонки разом із Миколою Смагою. Киянин Смага мав завдання виступити забійником для Голубничого – тримати високий темп ходу на перших двох третинах дистанції. Завдання було тим більш важливим, що в умовах мексиканського високогір'я Голубничий відчув проблеми з печінкою. Але тандемом зі Смагою вони прийшли на бігову доріжку Естадіо Олімпіко першими. Та за 300 метрів до фінішу на стадіон вийшов мексиканець Хосе Педраса, який за шаленої підтримки трибун фактично перейшов на біг та почав скорочувати відставання. Врешті решт Педраса зумів обійти Смагу, але відстав від Голубничого на 1,6 сек. Радянський скороход переміг (1:33:58.4), і то була перша золота нагорода для збірної СРСР на Іграх-1968.
Султан Рахманов: олімпійський чемпіон з ногами різної довжини, зв'язки з криміналом і барани замість Стівена Сігала
За перемогу в Мехіко Володимир отримав Орден "Знак Пошани". Але більш важливим для нього став ордер на трикімнатну квартиру в Сумах – адже до того чемпіон мешкав у маленькій двушці, вже маючи двох різностатевих дітей. Він навіть розглядав опцію переїзду до Харкова, де йому обіцяли пристойне житло, але питання вирішилось у Сумах, і Голубничий з радістю залишився у рідному місті.
У 1969 році Володимир отримав диплом Київського інституту фізкультури.
У 1972 році він вчетверте підтримав традицію в олімпійський рік вигравати чемпіонат СРСР (липень 1972, Москва). 31 серпня того ж року на Олімпіаді в Мюнхені 36-річний Володимир Голубничий оформив повний комплект олімпійських медалей – здобув срібло (1:26:55.2). Його випередив Петер Френкель (НДР), який поставив новий олімпійський рекорд – 1:26:42.4. Вірний товариш Микола Смага став на фініші п'ятим.
За мюнхенське досягнення Голубничий отримав медаль "За трудову доблесть".
На 11-му чемпіонаті Європи в Афінах (вересень 1974) 38-річний ветеран виборов "золото", здобувши повний комплект європейських нагород. З результатом 1:29.30,0 українець випередив Бернда Канненберга (ФРН) та британця Роджера Міллза.
А от напередодні ОІ-1976 40-річний Голубничий не зміг знову стати чемпіоном СРСР: у Києві він фінішував другим після 27-річного Віктора Семенова, спартаківця з Чебоксар. У Монреалі українець потрапив під дощ, у ніч перед стартом мав високу температуру, проте 23 липня 1976 року посів пристойне 7-ме місце (1:29:24.6), показавши найкращий результат серед радянських учасників. Віктор Семенов став лише 15-м, а Отто Барч із Киргизії – 13-м.
Від провулка до вулиці Голубничого
В кінці своєї спортивної кар'єри Володимир Степанович став тренером Сумської спортивної школи "Спартак". У 1986 році він отримав звання Заслужений тренер УРСР.
"Мене часто запрошували переїхати до Москви та навіть за кордон. Але майже вся моя рідня у Сумах. Хіба ж можна було виїхати з рідного міста, де мене всі знають та люблять?" – зізнався чемпіон в одному з пізніх інтерв'ю.
У незалежній Україні заслуги Володимира Голубничого відзначили орденом князя Ярослава Мудрого (2020), орденами "За заслуги" трьох ступенів (2002, 2007, 2016), а також почесною грамотою Кабінету Міністрів (1999).
У пізні роки життя фізичну форму та добрий настрій ветеран підтримував роботою на дачі та життєвою філософією.
"Я оптиміст, яких мало! Завжди в мене все гаразд і всього вистачає. Навіть коли було зовсім сутужно, не продав жодної олімпійської нагороди!", – сказав він у тому ж інтерв'ю.
На честь видатних спортивних досягнень легендарного спортсмена у січні 1971 року в Сумах було відкрито Спортивну школу імені Голубничого та створено однойменний музей. Щороку восени у Сумах проводились змагання зі спортивної ходьби – Кубок імені Голубничого.
У 2012 році Володимир Голубничий увійшов до першого складу членів Міжнародної Зали слави легкої атлетики, щойно заснованої до 100-річчя ІААФ. В інавгураційному списку з 24-х найбільших легенд, поміж таких імен як Пааво Нурмі, Джессі Оуенс, Еміль Затопек, Ел Ортер, Абебе Бікіла, Стефка Костадінова, Карл Льюїс, були два представники Радянського Союзу/України – Сергій Бубка і Володимир Голубничий. Це рівень. Навіть такі суперзірки, як Валерій Брумель та Віктор Санєєв, потрапили до Зали слави вже у другій групі в 2014 році.
Володимир Степанович Голубничий помер у Сумах 16 серпня 2021 року у віці 85 років. У цій сумній події є один позитивний момент: легендарний атлет не дожив до варварських бомбардувань рідного міста рашистськими військами…
Пам'ять великого земляка в Сумах вшанували перейменуванням на його честь провулка Доватора. У вересні 2025 року в місті виникла ініціатива перейменувати на честь Володимира Голубничого вулицю Хворостянка. До небесного 90-річчя атлета то був би непоганий подарунок.
Спортивні досягнення Володимира Голубничого
Олімпійські ігри:
- Золото – Рим 1960 (20 км);
- Бронза – Токіо 1964 (20 км);
- Золото – Мехіко 1968 (20 км);
- Срібло – Мюнхен 1972 (20 км).
Чемпіонат Європи:
- Бронза – Белград 1962 (20 км);
- Срібло – Будапешт 1966 (20 км);
- Золото – Рим 1974 (20 км).
