Василь Ломаченко: Я вийшов у бокс із шкільного підвалу
У Білгороді-Дністровському населення - лише 50 тис. Поки йдемо з олімпійським чемпіоном і його батьком та водночас тренером Анатолієм Миколайовичем до спортивного клубу, вітаємося з кожним зустрічним.
Новина про олімпійське золото не змогла оминути жодного жителя цього міста на Дністровському лимані. Навіть якщо хтось і не стежив за тріумфальними виступами земляка на Олімпіаді, повз його увагу не могли пройти плакати з портретом чемпіона, які ще й досі прикрашають вулички старовинного Білгорода-Дністровського.
"Коли я перемагаю, звучить Україна, - каже Василь Ломаченко. - Але передусім я боксував за наш спортивний клуб "Аккерман". Про нього в світі почули - це мені приємно. Я ріс і тренувався не в найкращих умовах. Усе, що маю на сьогоднішній день, - це батькова заслуга й моя, адже я виконував усі його накази".
Чемпіон нині готується до змагань у кількох місцях. Насамперед - у школі №5 Білгорода-Дністровського, в якій батько працює вчителем фізвиховання. Влітку Василь та інші боксери тренуються тут на шкільному дворі, а взимку переходять до спортзалу, який розташований... у підвалі, де колись був винний погрібець.
Крім того, Василь боксує в клубі "Аккерман", що базується в обклеєному спортивними афішами актовому залі. "Чого тут тільки не було раніше, - пригадує тренер, - склад, музична школа, бібліотека й червоний куточок виноробного заводу. Зал перебуває в управлінні товариства "Колос", яке допомагає нам інвентарем і фінансує поїздки на змагання. Виїзди на міжнародні турніри оплачує Федерація боксу України. А приміщення наше орендуємо самі, зал мене влаштовує". Окрім старих - певно, ще радянських - мішків для биття й перемотаних скотчем груш, у залі висять нові боксерські мішки фірми "Лев".
"Я ж вийшов у бокс із шкільного підвалу, там узагалі голі стіни, дерев'яна підлога й більше нічого. Тому для мене такий зал - це вже шик, хоч тут треба доробити опалення, душової в нас немає, немає гарної роздягальні й сауни. По цих мішках ми побили рік - усередині збилися шматки, можна поламати собі кулаки". А вони - хліб боксера, через це майбутній чемпіон навіть бійок у школі уникав.
"Немає спеціальних вправ для виховання характеру. Це повсякденна праця, - ділиться досвідом тренер чемпіона, - не хочеться, а треба робити. Вася бігав марафони у 42 км, через лиман перепливав - це забезпечує певний запас міцності. Якщо ти можеш переплисти лиман - що для тебе вийти й побоксувати чотири раунди по дві хвилини? Може, тобі ще й стілець дати, щоб ти посидів?"
До речі, про стілець. Ані Василь, ані інші хлопці з "Аккермана" у перервах між раундами не сідають у кутку перепочити. Це психологічно вбиває противника: якщо ти стоїш, та ще й посміхаєшся, значить не втомився.
 |
Фото Сергій Поляков, Український тиждень |
Прийшов у бокс Василь недовагом. На деяких змаганнях перед зважуванням йому доводилося хитрувати, щоб показати більшу вагу: випивати два літри соку, а також "робити важкі труси", зашиваючи в спеціальні кишені свинець.
Після Олімпіади ЗМІ тиражували інформацію, що Василеві в Одесі вже подарували квартиру, хоч насправді її запропонували: "Вручили папірець, ми відкрили - а там не ордер на квартиру, а наряд. Є різниця? - запитує чемпіон і сам пояснює. - Для того, щоб оформити на себе квартиру, треба виписатися в Білгороді-Дністровському й прописатися в Одесі. Тобто місто переслідує свої інтереси й хоче отримати "власного" чемпіона. Обіцяли так: від мера - квартира, від губернатора - машина. З квартирою схема зрозуміла, а замість машини мені запропонували 100 тис. грн. Дали пластикову картку, але там і досі нічого немає. Мовляв, нам відкрили рахунок, а гроші надійдуть лише тоді, коли сесія ухвалить рішення". А от машину чемпіонові подарував меценат із Кривого Рогу Владислав Біндер, який на себе жодних зобов'язань не брав.
Інна Завгородня, Український Тиждень