Джерело - Чемпіон.
Кожне покоління вболівальників збірної Італії повинне побачити тріумф. Звісно, великі розчарування теж трапляються (найсвіжіші: Баджо, Трезеге, Київ), але від титулів нікуди не дітися все одно. Завжди знайдеться якийсь Мадрид або Берлін. Тепер ось Лондон.
Кожне покоління вболівальників збірної Англії теж чекає на тріумф і вважає, що повинне його побачити. Але трапляються лише розчарування. І це в найкращому разі, бо для великого розчарування потрібні великі сподівання, для великих сподівань – пізня стадія турніру, а з цим у англійців не завжди все складається. Для виходу в фінал потрібен "Вемблі" – вже так повелось.
Англія виграла цей матч ще задовго до його початку. Літаки над Лондоном, що утворювали в повітрі напис "It’s coming home"; передчуття домашнього фіналу навіювало спогади про 1966-й; численні відеомонтажі на Ютубі, де нібито персонажі серіалу "Peaky Blinders" твердять про той самий футбол, що повертається додому. Фани цей фінал вже виграли, залишалась дрібниця – виграти його на полі.
А на полі все теж складалось ідеально. Саутгейт на цьому Євро завше грає однаково: активний старт, а потім всі назад, а якщо на початку ще й гол заб’ємо, то до побачення. План працював чудово – Марсело Б’єльса, мабуть, облизався, побачивши гол, створений двома латералями. Англія не контролювала м’яч, але контролювала гру. Лише ближче до кінця першого тайму звичні мережива італійського півзахисту, помножені на індивідуалізм К’єзи, почали ставати вагомими.
Втім, і цього могло бути мало, а гол Італії стався по-іншому. Всі матюкливі слова, які я почав згадувати, коли на полі з’явився Крістанте, відійшли на другий план, коли Браян перевів незграбно плечем м’яч далі в боротьбу після кутового. К’єлліні лежав, Верратті – бив, а Бонуччі – забивав. Гол не був красивим – він був таким, яким і має бути гол у фіналі. М’яч заштовхали.
К’єлліні, який в кінці основного часу за комір зупиняє Сака, є взагалі головним символом усього, що сталось. Ніби дядько, що не дав дитині втекти. Дядько потім підніме над головою трофей і стане мен оф зе турнамент для мене, а Сака… Йому 19 років.
Слова Бернардескі про те, що Італія не боялась не виграти, наштовхнули на думку, що Англія якраз боялась. Боялась саме виграти. Перелік тих, хто бив пенальті у англійців, про це яскраво свідчить.
Хотілось би пожаліти Англію, адже ця команда була чи не найяскравішим свідченням торжества системного підходу на цьому Євро, як би жахливо за грою він не виглядав. І я б, мабуть, пожалів, але днями передивлявся старий англійський хіт-парад про найбільш шокуючі моменти ЧС-2010. В одному з епізодів висміяли сльозливу промову американця Лендона Донована після того, як той разом зі своєю збірною вийшов до плей-оф турніру.
Ні, Англію не шкода – хай ще трохи почекають на новий фінал. Коли там наступний домашній турнір?
Андрій Дунець, Чемпіон (тг-канал автора)
Редакція не впливає на зміст блогів і не несе відповідальності за думку, яку автори висловлюють на сторінках champion.com.ua
