День що передував півфіналові Уельс-Португалія в Ліоні я провів у пошуках. У цьому місті 1986-го Динамо Київ, команда мого дитинства, виграла Кубок Кубків, і я пам'ятав назву стадіону: Жерлан.
Дорогою я рився в інтернеті, як раптоп знайшов слово Жерлан на мапі метра. І коли у поїзді на схемі побачив у об'єктиві камери зупинку Стад де Жерлан, стало ясно, знайшов. Стадіон, який нам у СРСР показували по телевізору, виявляється стоїть в парку неподалік центру, тут незвично для чемпіонату Европи тихо, бігають діти, і немає сек'юриті.
Я пригадував свої емоції 30-тирічної давнини, і разом із тим помічав ознаки занедбаності, невикористовуваності — старі таблички, обдертий туалет, грати. Вхід на трибуни теж вільний, і ось — чаша стадіону, де 2 травня 86-го наші переграли Атлетико з Мадрида з рахунком 3:0 і я не спав потім наступну добу від хвилювання.
Обриси арени змінилися з тих часів, вона пережила дві реконструкції, дах і піддашки, і пластикові крісла. Тоді 30 років тому індивідуальні сидіння були хіба у віп-ложі для дорогих гостей.
Траншея між трибунами і газоном раніше слугувала технічним проходом, це вже в сучасні роки її почали використовувати як буфер безпеки, коли на стадіонах стало гарячіше. Не було і цих рекарівських сидінь — то вже сучасні облаштунки, і 86 року, до того ж, таких дрібних деталей по телеку іще не показували.
Трава тут в ідеальному стані, хоча місцевий Олімпік Ліон не грає на цьому полі з минулого сезону. На Еврі цю арену використовують як запасну і тренувальну, а ще тут тепер проводять зустрічі дитячі та жіночі команди. Проте я наче повернувся в дитинство, у 80-ті. Мене зрозуміють старші люди, молоді скажу, що півфінал Уельс-Португалія сьогодні розіграють на Стад-де-Люм'єрі, якому віку не більше півроку.
