Головне
Букмекер Бонус Лінк
1
$100 На сайт
2 2500 На сайт
3 4300 На сайт

 

Старовойт: Можна придбати штани, але не можна купити удар ногою

02.05.2009 11:20 343 0
Старовойт: Можна придбати штани, але не можна купити удар ногою

Андрій Старовойт - унікальний спортсмен. Він багато подорожував світом, вивчав єдиноборства різних націй, а згодом створив власний вид спорту - фрі-файт (вільний бій). Ідея Андрія Петровича доволі швидко поширилася світом. Менш ніж за десять років існування фрі-файту цей вид єдиноборств почали культивувати в Європі, Сполучених Штатах Америки, Китаї тощо. В історії України ще не було такого, щоб вигаданий у нас вид спорту пропагували в інших країнах.

- Найбільшим нашим досягненням є сам факт існування фрі-файту як виду спорту, - розпочав розмову Андрій Старовойт. - Існує національна федерація, міжнародна федерація. В Україні вже функціонують понад 50 клубів із фрі-файту. Наш вид спорту поширюється по всьому світу. Проведено два чемпіонати світу. В першому світовому форумі взяли участь 18 країн, а в наступному - 21. Деякі навчальні заклади розпочали підготовку тренерів із фрі-файту. Хочеться, щоб у Національному університеті фізичного виховання і спорту теж готували фахівців із нашого виду спорту. Найбільше фрі-файтом займаються діти. Хотілося б, щоб наш вид спорту трохи "подорослішав" і переріс із любительського в професіональний.

- А як усе починалося? Як визріла думка створити таку боротьбу?

- Фрі-файт - продукт свого часу. Колись на вулиці існували свої правила бійки. Лежачого не били, або бійка тривала лише до першої крові. Нині інші часи, тепер б'ють не лише лежачого, а й навіть мертвого. Саме в наш час потрібно було створити набір інструментів для протистояння суперникам і стоячи на ногах, і вже лежачи чи навколішках. Конкретного дня, коли мені спало на гадку створити фрі-файт, не було. Все відбувалося в еволюційний спосіб. 1987 року брав участь у підпільних боях без правил. Згодом подорослішав, потроху дозрів до створення виду спорту з гарними прийомами. Тепер фрі-файт чи не єдиний вид спорту справжніх чоловіків, оскільки жінки цим не займаються. В інших єдиноборствах - карате, кік-боксинг, бокс, самбо, тхеквондо - жінки виступають, а у фрі-файті ні.

- Як удалося поширити фрі-файт у світі?

- Наша справа йде попереду нас. Ми проводили змагання в Україні, люди з-за кордону приїздили, знайомилися з новим видом спорту, Федерацією. Переконувалися в тому, що фрі-файт має майбутнє, оскільки тут дитина опановує різноманітні техніки: захоплення, кидок, удар. У фрі-файті кожен боєць має багатий внутрішній світ. У нас не так, як співав В. Висоцький: "Только морду бить и никаких чудес". Ми самовдосконалюємося духовно. Іноземцям це сподобалося, тому на прикладі нашої Федерації вони почали створювати аналогічні в себе. Так з'явилися осередки в Португалії, Великобританії, Голландії, Бразилії, США тощо.

- А де фрі-файт найпопулярніший?

- У Португалії. Там фрі-файт став національним видом спорту, його фінансують із державного бюджету.

- А спортсмени з яких країн "роблять погоду" у фрі-файті?

- Із Росії й України.

- Є якісь особливості стилю ведення бою фрі-файту в Україні та, скажімо, в Португалії?

- Національний колорит можна побачити у внутрішньому стані спортсмена, в його генетичному коді. Цим відрізняється кожна нація. А загалом у фрі-файті єдині правила. Але хтось акцентує увагу на ударній техніці, хтось на борцівській. Саме борцівською технікою сильні португальці. Українці роблять ставку на ударну техніку. Росіяни тяжіють до боротьби в партері, оскільки в їхньому генетичному коді закладена боротьба самбо.

- Розкажіть, будь ласка, докладніше про генетичний код українців?

- Споконвіку українці прагнули не стільки до свободи, скільки до волі. Згадайте, в козаків найкращими товаришами були вітер, сонце, вода, шабля і добрий кінь. Це наш генетичний код. Тому українцеві складно перебувати в партері, нам більше притаманне прагнення завдавати ударів. Звісно, наші спортсмени опановують і боротьбу в партері, але ми схильні до ударної техніки.

- Існують й інші єдиноборства, які культивують поєднання різних стилів і внутрішнє самовдосконалення. Скажімо, той-таки панкратіон, яким займався ще Арістотель. Чим фрі-файт відрізняється від панкратіону?

- У фрі-файті не поєднують різні стилі. В нас є лише один стиль - фрі-файт. Згідно з вимогами Федерації, це окремий вид спорту, а люди, які ним займаються, не виступають в інших єдиноборствах. Скажімо, дзюдоїст ніколи не боксуватиме, а боксер не виступатиме в тайському боксі. Так само і в нас спортсмени займаються лише фрі-файтом. Стосовно панкратіону, то не знаю клубів, які займалися б винятково цим видом єдиноборств, де пропагували б любов до батьківщини, виховували в людині честь, совість. У цих клубах спортсмени просто займаються єдиноборствами. Панкратіоном здебільшого займаються дорослі атлети. В цьому виді єдиноборств немає лайт чи семі контакту. Тобто всі вікові категорії займаються в повному контакті. А дитину, яка ще не окріпла ні духовно, ні фізично, не можна відразу ставити "під молотки". Про це вам розповість будь-який лікар-травматолог.

- Андрію Петровичу, чи правда, що ви переймали досвід єдиноборств у Китаї та Таїланді?

- Так, був також у Кореї, Японії.

- Читав ваше висловлювання про те, що в цих країнах єдиноборства стали комерціалізованими. В чому це проявляється?

- Ця тенденція стосується всього світу: все купується, все продається. Але попри це, єдиноборства - це важка праця. Можна придбати штани, але не можна купити удар ногою. Без праці нічого не вдасться досягти. Можна придбати купу книжок, можна витратити купу грошей, але без сумлінних тренувань бійцем не станеш. До негативних наслідків комер­ціалізації єдиноборств зараховую той факт, що за такого підходу нівелюється значення поняття честі. Люди за гроші продають найсокровенніші речі. А до позитиву можна зарахувати те, що атлет, займаючись бойовими мистецтвами, здатен заробити гроші.

- Ви також побували у відомому монастирі "Шаолінь". Чим запам'яталася ця подорож?

- Не можу сказати, чим найбільше запам'яталися відвідини "Шаоліня", оскільки цей монастир є частинкою мене. Адже це 10 років мого життя, два з яких провів у самому монастирі.

- Мабуть, не кожного охочого пускають пожити в "Шаолінь". Що для цього потрібно зробити?

- Потрібно важко працювати. Я поїхав у "Шаолінь", наполегливо тренувався, просив впустити мене в монастир. Не відразу, але домігся цього. Загалом, аби отримати дозвіл пожити там, мені знадобилося два роки. Процес входження був копітким. Уперше вирушив у "Шаолінь" на два місяці. Їздив туди у зрілому віці, думав, що багато чого знаю про життя, але, повернувшись додому, зрозумів, що ще нічого не розумію. Як вони живуть? На сьогодні "Шаолінь" як монастир не існує. Це вже храм, оселя духу. Кожен камінець, кожна стіна пронизана півторатисячною історією. Там гуртуються найкращі спортсмени з навколишніх шкіл, вони виступають і демонструють шаолінське мистецтво.

Львівська газета

ВІДЕО боїв з фрі-файту

Коментарі ()