Півзахисник національної збірної України Євген Коноплянка став гравцем іспанської Севільї. Поповнивши склад команди Унаї Емері, наш вінгер перегорнув нову сторінку у своєму житті й із усією серйозністю готується підкорювати європейський футбол, щоб досягти рівня найкращих виконавців. Чемпіон не проходить повз перехід гравця, який точно надбає для свого нового клубу, щонайменше, армію українських "ґлоріхантерів".
З часів виступу за Фортуну з Дюссельдорфа Андрія Вороніна український футбол не мав свого представника у провідному європейському чемпіонаті, який би не тільки був би на контракті у першості "великої п’ятірки", а й мав би достатню кількість ігрової практики. При цьому налаштованість і рівень "виробництва" вітчизняного конвеєра виконавців (а також власний показник майстерності наших найкращих футболістів) є таким, який дозволяє вболівальнику розраховувати на активне представництво у кращих клубах Старого Світу.
І от – сталося. Євген Коноплянка поповнив склад клубу, команда якого буде представляти свою країну у найбільш престижному європейському клубному змаганні. Крім того, іспанську Севілью можна називати тим клубом, який заслуговую статусу "прогрес десятиліття" у Прімері, зважаючи на спортивні досягнення команди та доступні "Нервйоненсе" ресурси. Втім, спробуємо зважити усі "за" та "проти" у переході Коноплянки саме до табору "червоно-білих".
Вибір уже екс-гравця дніпропетровського Дніпра на користь чинного володаря кубка Ліги Європи дивувати аж ніяк не має. Серед клубів, які так чи інакше всерйоз (принаймні, за повідомленнями не "жовтої", а такої, яка заслуговує на авторитет, західноєвропейської преси) претендували на Євгена, жодної команди з числа клубів рівня "топ" (читай – таких, які є головними претендентами на перемогу у чемпіонатах "великої п’ятірки" й у Лізі Чемпіонів) не було. І тому є об’єктивні пояснення.
Як би ми не любили Євгена за його безумовні таланти, віднести Коноплянку до найкращих футболістів на його позиції (сюди ж відносимо і протилежний, правий фланг) язик не повертається. Себто, щоб було зрозуміліше – до Франка Рібері, Хуана Мати, Ар’єна Роббена, Анхеля Ді Марії чи Едена Азара "українському Мессі" ще далекувато. Тож не дивно, що кожен з перелічених виконавців представляє ті клуби, у які мріє потрапити кожен футболіст, бо вище, як то кажуть, тільки до Бога.
Про клуби на кшталт Барселони мріє й сам Євген, про що заявив його традиційний "спікер", тобто батько. До слова, він же пояснив і мотиви переходу Коноплянки до клубу вищого іспанського, а не англійського, дивізіону. За словами Олега Коноплянки, саме Севілья підходить його синові значно більше, ніж будь-який клуб АПЛ, навіть з урахуванням бажання Євгена опинитися саме на Туманному Альбіоні. Власне, саме бажанням вибрати сину кращу долю може бути пояснена настільки тривала епопея з вибором нового місця роботи Коноплянці-молодшому.
Англія Англією – у країні Вінстона Черчилля найвища концентрація зірок серед усіх європейських чемпіонатів, можливо, це й є найсильніший чемпіонат Старого Світу (хоча результати клубів у єврокубках говорять на користь саме Іспанії), але підкорювати лігу острівної держави варто не у статусі "новачка" західноєвропейського футболу. На користь "ні" цій першості (конкретно ж – Ліверпулю та Тоттенхему) говорять об’єктивні фактори.
Історія виступів футболістів з українським паспортом у чемпіонаті англійської Прем’єр-ліги вказує на, м’яко кажучи, недоцільність переходу наших виконавців до першості цієї країни. Відносні успіхи Олега Лужного накладаються на невдачі, які граничать із суцільним провалом, у згаданого Вороніна, Сергія Реброва й Андрія Шевченка. При цьому тільки Лужний зі списку наведених гравців – футболіст, який виконує оборонні, а не функції атакуючого виконавця.
Саме тому з точки зору такого елементу, як "зручність" і можливості для подальшого розвитку та прогресу, іспанський футбол технічному та прудконогому українцеві буде приємніший значно більше. Не секрет, що АПЛ є не тільки найбільш успішною, з точки зору маркетингової та комерційної привабливості, лігою світу, а й чемпіонатом, у якому на прийняття рішення тобі дають рекордно малу кількість часу, а захисники луплять по твоїм ногам з частотою появи сірих хмар над Лондоном. При цьому вільних зон і команд, які сповідують легкий, неатлетичний стиль гри, на Альбіоні значно менше, ніж у Прімері. До всього, англійський клімат усе ж є, м’яко кажучи, значно більш специфічним, ніж іспанський, і таким, який може вплинути на набуті можливості футболіста у гіршу сторону.
Головним конкурентом Євгена за місце у складі небезпідставно називають Віктора Махіна Переса, а якщо простіше, як його, власне, усі й знають – Вітоло. Минулий сезон став для екс-хавбека Лас-Пальмасу найкращим кар’єрі – півзахисник забив 9 голів, віддав 8 гольових передач (статистика виступів гравця з урахуванням участі в усіх офіційних клубних турнірах), дебютував у національній збірній Іспанії. Проте назвати лівого атакуючого хавбека "Нервйоненсе" таким гравцем, який у чомусь переважає Коноплянку, аж ніяк не можна.
Більше того – талант у Євгена, без сумніву, значно більший, проте його ще треба реалізувати. Єдина реальна перевага Вітоло перед нашим гравцем – знання "предмету" іспанського футболу не в теорії, а на практиці. Але такий недолік, як та молодість у майбутнього кваліфікованого працівника, швидко виправляється. Також варто враховувати наступний розвиток подій: Коноплянка та Вітоло будуть перебувати на полі одночасно, при цьому один з гравців відійде на протилежний, правий фланг, або ж зіграє у центрі.
Останній варіант передбачає конкуренцію Євгена з вихованцем Барселони Денісом Суаресом і данським хавбеком Майклом Крон-Делі. Станом на сьогодні найуспішніший шлях українця у чемпіонаті Іспанії належить Олегу Саленку, який виступав за Логроньєс, Валенсію та Кордобу. Євген Коноплянка має увесь комплекс необхідних здібностей, щоб перевершити досягнення свого попередника.
